Старовинні містечка і села, які мають по кілька сотень років віку, майже завжди можуть чимось здивувати. Навіть якщо час, війни і революції безслідно знищили найвідоміші їх принади. Усе одно, блукаючи їхніми вуличками, можна раптом наскочити на щось особливе.

У Борівці це, по-перше, цукровий завод. Але не тільки він.

 

 

Заводський корпус виринає з-за повороту дещо раптово. Акуратний, величний і похмурий, оточений виразною кам’яною стіною, він нагадує середньовічний замок.

 

 

Щоб потрапити до нього, треба обійти цю стіну, яка півколом розтягнулась через увесь центр села. За сільрадою нарешті з’являться ворота.

За ворітьми мене зустріли пару недоброзичливих песиків, але, як виявилось, вони охороняли стоянку сільгосптехніки, що наліво. Нам же треба йти прямо.

 

 

Село Борівка Чернівецького району Вінницької області відоме з 1576 року. За часи свого існування належало цілій купі поміщицьких родин, серед яких як відомі (Конецпольські, Любомирські), так і бозна-хто.

 

 

Найдовше Борівкою володів рід Маньковських – з 1801 року до жовтневого перевороту. Саме за їх панування тут побудували дві найбільші цікавинки – палац та каплицю-усипальницю. На жаль, і те, і інше, було знищено більшовиками.

 

Завод же з’явився в селі ще у другій половині 18 ст. і був від початку чавуноливарним. Під час повстання за незалежність Польщі 1863-65 років, окрім звичних сільськогосподарських предметів, він почав виробляти зброю.